розповідь звільненого з російського полону добровольця зі США, ветерана війни в Іраку

Ветеран американської армії Александр Дрюке поїхав в Україну одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії, щоб стати добровольцем і допомогти у відсічі російської агресії. Він каже, що вважав це своїм обов’язком. В Україні Александр зустрів свого земляка з Алабами, ще одного добровольця Енді Г’юна. Як досвідчений військовий, Александр, зокрема, брав участь у тренуваннях українських захисників, а в червні разом із земляком поїхав на бойове завдання на Харківщину. Сталося так, що американці потрапили в російський полон. Їх катували, морили голодом, погрожували стратити, і вимагали свідчити, що українська армія обстрілює житлові квартали міст Донбасу. Звільнити добровольців зі США вдалося через три місяці.

Александра, його товариша Енді та ще вісьмох іноземців звільнили в рамках великого обміну 21 вересня 2022 року, під час якого з російського полону загалом повернули 215 захисників і захисниць України. Тоді президент України Володимир Зеленський заявив, що звільнення десятьох іноземних громадян із російського полону було «питанням честі для України, питанням вдячності за допомогу нашій державі».

Одразу після звільнення з російського полону

В інтерв’ю Українській службі Голосу Америки Александр Дрюке розповів, що такої жорстокості, яку проявляє російська армія, він не бачив за всі 12 років досвіду військової служби та участі у воєнних кампаніях в Іраку. У російських застінках Александр втратив 14 кг ваги. І навіть сама процедура звільнення була перетворена росіянами на катування.

Минуло більш ніж півроку, як ви повернулися додому після російського полону і тортур. Як проходить ваша реабілітація? Як ви почуваєтеся зараз?

– Загалом, відновлення проходить добре. У нас є хороша лікарня в Алабамі, в Таскалузі. Я раніше проходив там огляд як ветеран війни в Іраку.

Я лікувався від ПТСР і здобуті навички допомогли мені у полоні

Тож вони дуже добре піклуються про мене, і більшість моїх медоглядів показують хороший результат. Усе, що непокоїть, із часом має покращитися. Вони над цим працюють.

Я мав кілька місяців на роздуми та самоаналіз над цим досвідом, і зараз мій настрій насправді, як не дивно, дуже хороший. Я почуваюся набагато впевненіше та відчуваю більше внутрішнього спокою. І я відчуваю набагато більше сил, щоб мати змогу продовжувати відстоювати інтереси України.

Чи можете ви порівняти ваш досвід служби в Іраку з досвідом війни в Україні?

– Я прослужив 12 років в армійському резерві, з 2002 по 2014 рік.

У мене було дві ротації в рамках кампанії «Свобода Іраку»: з 2002 по 2006 і з 2008 по 2009 роки.

В Сухопутних силах США до моєї спеціальності входили хімічна, біологічна, радіологічна та ядерна загрози. А це означало, що мені ніколи не доводилося виконувати роботу за фахом, і це добре.

Під час мого другого туру ми були мотопіхотинцями, і супроводжували колони. І саме там у мене розвинувся посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

Жорстокість росіян не зрівняти з поганими речами, які робили повстанці в Іраку

Мені знадобився деякий час, щоб усвідомити це і почати лікуватися у ветеранському шпиталі. Тобто я пройшов лікування до того, як поїхав в Україну, і це допомогло мені. Бо навчився деяким прийомама, які були дуже корисними під час перебування у полоні.

Щодо відмінностей у війнах, вони кардинально різні. В Іраку не носять уніформу, тому не можна було розпізнати, чи це цивільний, чи ворог, аж поки іноді не було надто пізно. І ми там часто спостерігали, як певні особи зневажали людське життя.

На війні в Україні, на щастя, росіяни носять уніформу, тож це допомагає, бо легше виявити ворога. Але в них дуже, дуже жорстока насильницька культура.

І це не просто неповага до людського життя чи зневага до людського життя. Це відкрита злоба до людського життя. І тому жорстокість, яку ми бачили, яку чинили росіяни, не зрівняти з поганими речами, які робили повстанці в Іраку.

– Як і чому ви вирішили поїхати в Україну?

– Коли я побачив, що відбулося вторгнення, я відчув, що маю поїхати. Це не було питанням вибору. Для мене це було тим, що я мав зробити. ​

Це боротьба проти чистого зла, я мав це зробити

Я служив в Сухопутних силах, у мене є бойовий досвід, у мене є досвід управляння, і я був добре знайомий з багатьма різними системами озброєнь НАТО, і системами, які надсилалися в Україну. Тому я справді відчував, що маю певні навички, певний досвід і певні знання, які дійсно допоможуть у боротьбі.

І це боротьба проти чистого зла, це неспровокована війна, це незаконне вторгнення. Це абсолютно неправильно в усіх сенсах. І я хотів переконатися, що я вчиняю правильно.

Александр Дрюке та його товариш Енді Г’юн

– В яких українських підрозділах ви служили та який досвід роботи маєте з ними? Ви приєдналися до Міжнародного легіону?

– Фактично я служив у двох різних батальйонах. На початку війни це було трохи схоже на ситуацію на Дикому Заході. Там було багато хлопців, багато людей із західних країн, і добре, що вони були там. А були й такі, яких там, напевно, не мало б бути. І тому вийшло цікаве поєднання.

Ми залишили наш перший батальйон, тому що нам сказали: «Знаєте, той трохи організованіший, вони роблять абсолютно нову програму інтеграції західних сил в українські сили». Ми сказали, що це звучить набагато краще і пішли туди.

Згодом ми почали отримувати запити на навчання. Нас було троє – невелика група – десь за півтора місяця ми об’їхали всю Україну, майже кожне велике місто, і працювали безпосередньо з Національною поліцією, Силами територіальної оборони, українською армією, тренували їх.

Нас захопили російські військові, і врешті-решт вивезли нас до Росії.

Потім знайомий сказав, що з’явилося кілька місць в іншому підрозділі в Харкові. Це був підрозділ Головного управління розвідки. І ми вступили в той підрозділ.

А потім відбулася перша місія, на яку ми вирушили з ними. І наша команда з восьми осіб виявила, що перед нами цілий механізований батальйон – кілька сотень військових, танки, БМП.

І оскільки нас значно переважали, ми розділилися. Ми з Енді (військовий, доброволець з Алабами Енді Г’юн, — ред.) були новачками в підрозділі, i не знали точно, де перебуваємо, наші розвіддані показували, що село поблизу було дружнім. І тому ми вирішили: добре, давайте пройдемося через ліс, ухиляючись від артилерії, танків і всього іншого. Давайте спробуємо дістатися до того села і знайдемо своїх. Але коли ми туди приїхали, росіяни вже захопили село. І ми потрапили в засідку. Тож їм вдалося схопити нас. Вони протримали нас близько 24 годин на своєму посту, а потім почали процес відправлення.

– Що було з вами в перший день полону та коли і куди вас відправили далі?

– Наші викрадачі дуже хотіли, щоб ми сказали, що ми потрапили в полон до представників «Донецької Народної Республіки» (ДНР). Я думаю, що вони просто хотіли уникнути відповідальності за нас у полоні. Але я можу зі стовідсотковою впевненістю сказати, що нас захопили російські військові, вони були в російській формі, розмовляли російською, і врешті-решт вивезли нас до Росії.

Отже, це були російські війська, це був взвод, який зумів зробити засідку на мене та мого друга Енді, значно нас переважаючи. Тож довелося скласти зброю.

Хлопці нижчого рангу, які були солдатами, ставилися до солдатів як до солдатів, вони казали: «Я випив води, можливо, він хоче води, або я хочу цигарку, тож дам і їм цигарку».

Вони думали, що я ходив Україною, навчаючи людей виготовляти біологічну зброю

Вищі офіцери однозначно хотіли нас вбити. І вони кілька разів були дуже близькі до цього. Але, на щастя, втрутився командир взводу. І ми думаємо, що він просто сказав їм: «Це дуже цінні люди, нам потрібно залишити їх живими та використовувати як розмінну монету». Так нас протримали 24 години, а потім вивезли в Росію на тиждень.

Ми не знаємо, де саме, але знаємо, що ми були в Росії, ми перетнули кордон.

Того тижня були сильні допити і тортури, речі, які, як я думав, трапляються лише в кіно. Вони були впевнені, що ми з ЦРУ, бо я був хіміком в армії.

Були допити і тортури – такі речі, які, як я думав, трапляються лише в кіно.

Вони думали, що я ходив Україною, навчаючи людей виготовляти біологічну зброю, і незалежно від того, що ми їм казали, вони хотіли вірити в цю брехню так сильно, що сподівалися просто вибити її з нас.

Зрештою вони відправили нас кудись у так звану «ДНР». І протягом того місяця були більш інтенсивні допити, інтенсивні тортури, наприклад вони чотири рази підключали мене до автомобільного акумулятора, бо думали, що я про щось брешу. Я був в ізоляторі. Я виживав на дієті з брудної води з чимось плавучим у ній, а також цвілим хлібом протягом місяця.

Ми знаємо, що були десь у «ДНР», бо вони проводили нас через свою судову систему, щоб винести нам смертну кару. Навіть мій призначений судом адвокат сказав: «Ми збираємося вчинити смертну кару, ми плануємо вбити вас».

Тож ми були майже впевнені, що помремо. Але врешті-решт вони перестали нас мучити і перевезли до місця, яке було в’язницею. Я думаю, що це була тюрма «Ізоляція».

«Ізоляція» до початку російської окупації Донецька у 2014 році була артцентром. Назвали його так тому, що артцентр розмістили на території колишнього ізоляційного заводу. Угруповання «ДНР» після захоплення Донецька створило режимний об’єкт, фактично концтабір для «особливо небезпечних злочинців». Людей із проукраїнською позицією і просто тих, хто не сподобався ватажкам «ДНР» там жорстоко катують і убивають. Про це розповів у своїй книзі і продовжує розповідати усьому світу донецький журналіст Станіслав Асєєв, який провів у катівні «Ізоляція» 31 місяць.

Там було три камери з англомовними людьми, і раз на день вони виводили нас на те, що ми називали прогулянкою, тож ми могли кричати через стіни іншим англомовним і мати можливість спілкуватися та співчувати. І це справді добре підносило дух.

З часом там нас перестали катувати і бити. Але ми не мали чистої води для пиття і їжі.

Багато разів у нас не було води по сім-вісім днів поспіль, нам доводилося вживати брудну воду.

Багато разів у нас не було води по сім-вісім днів поспіль

Наша їжа була в переважно вівсяною кашею із якимось нутрощами, будь-якими органами, які тільки можете собі уявити.

Тобто, умови були дуже і дуже поганими. Ось чому я так сильно схуд, приблизно на 14 кг.

Там була сильна антисанітарія. Ми не мали доступу до Червоного Хреста, ми не отримували жодної інформації. Вони весь час намагалися провести нас через той фальшивий судовий процес.

А потім нас відпустили, але це не було так просто, знаєте: 20-30 хвилин їзди до аеропорту, сісти й полетіти.

Вони відвели нас у велику камеру. Ми пробули там пару годин. Вони вдягнули нам на голови поліетиленові пакети, замотали туго-туго руки скотчем, і потім скотчем тісно замотали очі. А

Нас кинули зі зв’язаними руками і пакетами на голові в кузов військової машини, і протягом доби ми лежали там у цих жахливо болючих позах, не знаючи, куди нас везуть. Ми думали, що це, мабуть, буде просто масова страта. Але зрештою зауважили, що нас привезли до Росії в маленький міжнародний аеропорт, де чекав великий літак Saudi Air.

Ми думали, що це, мабуть, буде просто масова страта

Ми думали: ні, це нереально, вони не пустять нас у той літак. А коли вони нас пустили в літак, і той почав злітати, то ми думали, що вони підірвуть нас.

Але цього, на щастя, не сталося і представники Саудівської Аравії сказали нам: «Ви в безпеці, ми вас звільняємо, ми відвеземо вас у безпечне місце». Вони дали нам чистий одяг, нам дали поїсти, дали нам цигарки.

Саудівці дуже добре подбали про нас, вони негайно відвезли нас до лікарні.

Я був дезорієнтований. Від багатогодинного перебування замотаним скотчем, моє обличчя і очі опухли настільки, що я нічого не бачив. Я був фактично сліпим, я не знав, що відбувається навколо. Навіть у шпиталі в місті Ер-Ріяд, я був майже впевнений, що росіяни прийдуть мене вбити.

В Америці багато людей кажуть, що це все пропаганда, що Росія насправді не вчиняє воєнних злочинів. І моя відповідь їм: прийдіть, поговоріть зі мною.

Я досі маю пошкодження нервів на руках через той скотч. У мене оніміла зовнішня сторона рук… Нині стало краще, ніж місяці назад.

Я знаю, що в Америці багато людей кажуть, що це все пропаганда, що Росія насправді не вчиняє воєнних злочинів. І моя відповідь їм: прийдіть, поговоріть зі мною. Я — живий доказ жахливих речей, які вони роблять з людьми. І я можу вам сказати, що це по-справжньому.

– Як вам вдалося триматися здорового ґлузду у полоні?

– ​ Я був в одиночній камері близько півтора місяця. І єдині взаємодії, які я мав, це були люди, які просто били мене без причини.

Вони просто били мене, вони лупили по моїх ребрах без причини.

Ви знаєте, вони змусили мене стояти в одному положенні 18 годин протягом ночі без води. І це, знаєте, неймовірно важко для тіла.

І єдина перерва у нас була з тих 18 годин, це було близько третьої години ночі, прийшла нова зміна, і нас просто били кийками. Але це було чудово, тому що я подумав: «Так, моя спина не спазмована, тому що ти б’єш мене кийком».

Вони змусили мене стояти в одному положенні 18 годин протягом ночі без води.

Тож було зневоднення, позбавлення сну.

Ще вони використовували музику як форму тортур. Але насправді це вийшло чудово.

Ми з Енді обоє намагалися порахувати. І думаємо, що в їхньому плейлисті було близько 80 пісень, які вони грали, приблизно двічі-тричі на день, щодня один і той самий плейлист.

Це було дуже схоже на американський heavy metal, який мені забороняли слухати в середній школі. А мені така музика подобалася.

Вони думали, що це тортури, бо це була дуже гучна й агресивна музика. А я казав: ні, я люблю це. Тож це було чудово. А потім з якоїсь причини музика припинилася, і це було гірше.

Оскільки я був у камері без вікон, світло горіло цілодобово, я нічого не знав напевне. Не було жодного розкладу. Навіть той маленький шматочок запліснявілого хліба, який я отримував, іноді приносили вранці, іноді за годину до сну, я я не мав можливості відзначити час.

Важко не мати з чим взаємодіяти, крім власного розуму

Тож поки звучала музика, я міг зрозуміти, що більшість пісень тривають три-чотири хвилини. І якщо я порахував пісні, то міг отримати приблизне уявлення про те, скільки часу минуло. Тому для мене це був спосіб визначити час. І коли музика припинилася, я не міг зрозуміти, чи минуло 30 секунд, чи 30 хвилин, чи три години.

Було досить важко не мати з чим взаємодіяти, крім власного розуму.

Тому я справді рекомендую людям, які, можливо, мають хоч якісь шанси опинитися в такій ситуації, мати багато хобі, мати багато інтересів. Читайте, дивіться багато фільмів, тому що вам доведеться все це повторювати і переробляти в голові. Це єдиний спосіб залишатися здоровим.

– Росіяни змусили вас говорити на камері і показали це на телебаченні. Що вони змусили вас говорити і що погрожували зробити, якби ви відмовилися?

– Я насправді не пам’ятаю багатьох деталей, які вони хотіли, щоб я сказав. Але їхня загальна ідея була в тому, що вони хотіли використати мене, щоб я сказав, що українці бомбили житлові квартали на Донбасі. І що, мовляв, Росія не вчиняла всіх цих воєнних злочинів. Тобто, вони хотіли, щоб я казав просто очевидну брехню.

Вони хотіли, щоб я сказав, що українці бомбили житлові квартали на Донбасі

І я зробив усе можливе, щоб не сказати. Але шість чи вісім хлопців, як тільки я виходив із кімнати, просто збиралися вибити це з мене. Вони були в кімнаті і спостерігали, і щоразу, коли я не робив те, що вони хотіли, вони записували це, і я платив за це. Для мене важливіше було зберегти честь, а не поширювати брехню про Україну. І я радше хотів бути побитим, ніж брехати.

Александр Дрюке під час участі в Ukraine Action Summit, який проходив у Вашингтоні 23-25 квітня 2023 року

– Зараз Україна готується до контрнаступу. Що, на вашу думку, потрібно українцям для перемоги?

– Власне, для цього я приїхав у Вашингтон на український саміт (Ukraine Action Summit – ред. ). Це коаліція багатьох організацій, які підтримують Україну.

І ми ходимо, розмовляємо з нашими представниками Конгресу та нашими сенаторами, щоб наголосити, що зараз потрібно Україні, не лише в гуманітарних питаннях, але, я як військовий і колишній український легіонер зосереджуюсь на воєнній складовій та на контрнаступі. І я хочу сказати їм, що ми повинні дати Україні те, що їй потрібно.

Україна казала, що їй потрібні танки, а ми говорили, що ні, але потім через три місяці ми даємо їм танки.

Українці казали, що нам потрібні HIMARS, а ми – ні. Але потім, через шість місяців, ми даємо їм HIMARS. Так в цей момент вже занадто пізно.

Українці – затяті борці, вони вражають. Вони налаштовані виграти у війні. Дайте їм усе необхідне

Ми повинні дати їм те, що їм потрібно, щоб виграти цю війну, – ​ ракети великої дальності, артилерію, снаряди, літаки, танки, медичне обладнання, бронежилети, все, що їм потрібно.

Я думаю, що багато американців починають відчувати втому від війни. Вона триває занадто довго.

Але я вважаю, що вони повинні розуміти: якщо ви втомилися надсилати обладнання, якщо ви втомилися надсилати гроші, відповідь на це: «Надішліть все це зараз, надішліть саме те, що зараз потрібно Україні, усе те, що їм зараз потрібно, тому що вони збираються виграти війну».

Українці – затяті борці, вони вражають. Вони кваліфіковані. Вони дуже швидко навчаються. І вони абсолютно налаштовані виграти цю війну. І вони зроблять це, якщо ми продовжимо надавати їм необхідні для цього засоби.

– Ви з Алабами, зі штату, де переважають республіканці. Чи відчуваєте ви, що підтримка України у вашому штаті серед місцевих жителів спадає?

– ​У нас в Алабамі є суміш демократів і республіканців, але так, більшість — республіканці. Перш за все, ми спілкуємося із представниками обох партій, які є дружніми до України, тож ми можемо сказати: «Зв’яжіть нас із вашими колегами, які не є дружніми до України».

Якщо ми будемо чекати занадто довго, є дуже велика ймовірність, що Росія опиниться біля нашого порога

Я роблю все, що можу, на місцях, я даю численні інтерв’ю для ЗМІ, я виступаю з промовами, я проводжу бесіди зі школярами, викладаю уроки. Тож, сподіваюся, працюючи з обох боків, ми можемо справді донести до жителів Алабами та решти країни, наскільки ця війна важлива не лише для України, а й для світу.

Ви знаєте, якщо Путін не зупиниться на цьому, він не буде задоволений. Він збирається захопити Молдову, він забере країни Балтії, зрештою він почне йти до Польщі.

Я думаю, що Америка повинна усвідомити, що якщо ми будемо чекати занадто довго, є дуже велика ймовірність, що Росія опиниться біля нашого порога, і ми доведеться воювати.

Тому нам потрібно зупинити це зараз. Не тільки для того, щоб нам не довелося з цим боротися, а щоб українці перестали з цим боротися, і щоб українці перестали гинути.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: